У 16 років я завагітніла. І хоч я й перев’язувала живіт тугим поясом, але нажаль батьки дізналися…

– Зараз буду готуватися, – тихо сказала я і постаралася максимально втягнути живіт.

За матеріалами – Головні Новини.

У мене почалася чорна смуга в житті. У свої 16 – років, я була на шостому місяці вaгiтності. Мої батьки, ні про що не здогадувалися. Мені було дуже страшно, я розуміла, що коли мати дізнається про мою вaгiтність, то в кращому випадку, просто вижене мене на вулицю.

Мої батьки були шановані і впливові люди в нашому селі. Батько працював головою сільради, а мати завучем в школі. Мене виховували y строгості, іноді мені здавалося, що я не людина, а дресирований піддослідний кролик.

Андрія я любила вже давно. Хлопець на рік старший за мене і жив з нами по сусідству. На випускному вечорі він запросив мене на танець.

– Свєт, признайся мені чесно, я тобі подобаюся? – запитав прямо Андрій.

– З чого ти взяв? – розгубилася я, і почервоніла.

– Так, не турбуйся про те так, ти теж мені дуже подобаєшся, правда я не впевнений, що твої батьки, дозволять мені одружитися з тобою.

– Я взагалі не впевнена, що вони дозволять мені коли-небудь вийти заміж, – сумно промовила я.

– Світлано, у мене план. Я зараз в армію піду, а ти вчитися, через два роки я приїду і заберу тебе в місто. Ми просто втечемо! Як тобі ідея? – підморгнув мені хлопець.

Не дуже хороша, – засміялася я. – Хоча, ти, напевно маєш рацію, це єдиний вихід позбутися надмірної опіки батьків-тиранів.

Андрій хотів проводити мене, але мати, побачивши надмірну увагу Андрія до моєї персони, схопила мене за руку і потягла додому. – Припини ганьбити мене перед людьми! Весь вечір танцюєш з цим пройдисвітом! Як тобі не соромно? – вичитувала мене мати

– Мамо, але сьогодні ж випускний вечір. Всі дівчатка танцюють з хлопцями і до того ж, Андрій не пройдисвіт, він мій друг, – намагалася я виправдовуватися

– Поговори мені тут! Ніяких друзів і подруг! Ось коли вивчишся, почнеш заробляти сама, тоді зможеш дружити з ким хочеш. А поки ми з батьком вирішуємо, як тобі жити! – кричала мати.

Андрій прийшов до мене на наступний день, коли батьки мої пішли на роботу.

– Навіщо ти прийшов? Не дай бог батьки мої дізнаються! – злякалася я.

– Не дізнаються, я через город зайшов, мене ніхто не бачив. Шкода мені тебе, все село обговорює поведінку твоєї матері. Ти знаєш, Свєтко, іноді мені здається, що вона ненавидить тебе, – сказав хлопець.

– Я це давно вже помітила, але нічого не поробиш, батьків не вибирають. Андрій обняв мене і притиснув до себе. Я ніколи не відчувала людського тепла і підтримки. Не витримавши я розплакалася.

Незабаром хлопець пішов в аpмію, пообіцявши забрати мене через два роки з рідного дому. А через три місяці я зрозуміла, що чекаю дитину. Я не знала, що мені робити і що зі мною буде далі. Я готувалася до іспитів і розуміла, що якщо я і вступлю, то вчитися не зможу. Я, стягуючи живіт тугим поясом, всіляко намагалася приховати від батьків свою вaгiтність.

У мене почався сильний токcикоз і мати здогадалася, в чому справа. Розгнівана мати влетіла до мене як розлючена фурія.

– Покажи свій живіт! – закричала мама.

Я стала плакати і зізналася, що чекаю дитину.

– Це так ти віддячила нас з батьком? Ну нічого! Я покажу тобі, що означає погані батьки, ти ще цього не знаєш! – крикнула мати і вибігла з кімнати.

Цілий день я просиділа у себе, боячись вийти. Я розуміла, що батьки так цього не залишать і ніколи не змиряться з моєї вaгiтністю. Увечері до мене зайшов батько.

– Збирай речі, у тебе є 10 хвилин часу! – крикнув він.

Батько посадив мене в машину і відвіз в райцентр. По дорозі він ні слова мені не сказав.

– Це тобі на дорогу, – батько простягнув мені гроші. – Забудь, що у тебе є будинок і батьки. Не здумай з’явитися у нас зі своєю дитиною!

Я вийшла з машини і пішла в бік автобусної станції. З одного боку, я зітхнула з полегшенням, адже нарешті я стала вільною людиною. А з іншого, мені абсолютно не було куди йти, у мене не було ніяких засобів до існування.

Приїхавши в місто, я купила собі булочку і води на решту грошей і сіла перекусити в залі очікування, заодно і подумати, що мені робити далі.

Наставала ніч, а я розуміла, що мені доведеться жити тут, в залі очікування, адже більше мені не було куди йти. Мені стало дуже шкода себе і я тихенько заплакала.

– Дочко, у тебе, щось сталося? У твоєму положенні не потрібно плакати, – запитав мене дідок, який майже весь день сидів біля мене, виглядав когось.

– Я не знаю, що мені робити. – зізналась я. – Батьки вигнали мене, дізнавшись про мою вaгiтність і сказали забути про їхнє існування, – сумно промовила я.

– Даремно, вони це зробили. Вони напевно не розуміють, яку радість приносять діти і як без них порожньо і самотньо, – важко зітхнув старий.

– А ви чому так пізно тут? Когоcь зустрічаєте? – запитала я з ввічливості.

– Так, дочку свою чекаю. П’ять років тому вона подзвонила мені, повідомивши, що їде до мене і через півгодини сіла в поїзд. Більше ніхто не бачив її.

Як, п’ять років тому? А де ж вона? – не зрозуміла я.

– Пропала безвісти. Ти не думай, я не божевільний. Просто мені так легше, чекати її. Нестерпно сидіти одному цілодобово в чотирьох стінах, – сказав старий.

– І що ж ви, всі ці роки ви приходьте сюди зустрічати доньку? – я була вражена до глибини душі.

– Так, не кожен день, звичайно. Але іноді приходжу. Я вірю, що коли-небудь я побачу її тут! – зітхнув дідусь. – Тебе як звуть, доню?

– Світлана, – промовила я.

– Дивна річ! Мою дочку теж Світланою звуть. А я Григорій Петрович, – представився чоловік. – Знаєш що? А підемо до мене, я тебе чаєм напою і разом подумаємо, що тобі робити.

Я слухняно пішла за Григорієм Петровичем, рада, що нарешті пішла з вокзалу. Ми повечеряли, випили чаю і стали розмовляти. Григорій Петрович розповідав мені про своє життя і сім’ю.

– Світланко, я напевно втомив тебе своїми розповідями. Підемо, я постелю тобі в кімнаті своєї дочки, думаю вона б не була проти, Світлана у мене дуже добра. Ви, якщо познайомитеся з нею, то обов’язково подружитеся, – промовив з теплотою старий.

– Ой, що ви! Це так по-доброму з вашого боку, але мені так незручно! – скрикнула я.

– А ти не про себе думай, а про дитину! Ти цілий день на ногах і зараз куди збираєшся, на вокзал? Поки живи у мене! Це не обговорюється! – сказав старий.

Григорій Петрович зробив мені тимчасову реєстрацію, я змогла стати на облік в жіночу консультацію. Ми дуже здружилися з дідом, я допомагала йому по господарству, готувала смачну їжу.

Незабаром я наpoдила сина. З пoлoгoвого будинку нас забирав Григорій Петрович, він був щасливий, побачивши нас з малюком. Вдома мене чекав сюрприз, дідусь купив коляску і все необхідне для хлопчика.

– Як назвеш богатиря свого? – запитав старий.

– Гришою назву, якщо ви не проти. Я хочу, що б він виріс таким ж благородним і добрим, як ви.

– Спасибі, доню! Я дуже радий, що ви у мене є!

Минуло три роки. Григорій Петрович прописав нас з сином у себе. Я була дуже вдячна дідусю за його турботу. Він замінив мені батьків.

– Свєто, може ти скажеш Андрію, про сина? Все-таки він батько і має право знати правду, – сказав мені якось старий.

– Я боюся, якщо він відмовиться від мене, мені буде дуже бoляче, – зізналася я.

– Дурненька ти, адже по-іншому він ніколи не дізнається, що у нього є дитина. Якщо відмовиться, то гріш йому ціна, а якщо він благородна людина, то приїде до вас.

– Я не знаю, що написати йому.

– Так і пиши, що стала молодою мамою, а він батьком.

Через тиждень ми гуляли з сином у дворі. Несподівано я зіткнулася з Андрієм.

– Ну здрастуй, матусю! – викрикнув хлопець, тримаючи величезний букет троянд і обійняв мене. – Чому ти раніше не написала мені? Твої батьки брешуть всім, що ти вчишся в місті, далеко від дому. Адреси твоєї вони мені не дали, я не знав, як знайти тебе!

– Нічого іншого я від них і не чекала, – промовила я. – У мене немає більше батьків, зате з’явився батько!

– Свєта, я приїхав за тобою. Моя мати знає про нас і сина, і чекає нас.

– Я не можу залишити Григорія Петровича, він пропаде без нас. Переїдь ти до нас, а до твоєї мами ми будемо їздити в гості всі разом.

Через два місяці ми зіграли весілля у Андрія в селі. Нарешті, наші односельці побачили справжнє обличчя моїх батьків.

Якось ми прогулювалися біля річки з Григорієм Петровичем і малюком. Старому дуже сподобалося в селі і ми вирішили трохи погостювати. Несподівано я побачила свою матір.

– Як тобі не соромно? Зганьбила нас на все село! Запам’ятай, ти не маєш більше сім’ї! – кричала розлючена жінка.

– Шановна, у Світлани є сім’я, велика і любляча! Це ви залишилися на старості самотніми, але так вам і треба! Ви ще згадаєте мої слова, тільки буде пізно що-небудь змінити. Попрошу вас більше не підходити до моїх дітей і не підвищувати голос на них! – сказав старий.

– Підемо, дочко, не варто звертати увагу на низьких людей, вони не варті твоїх сліз! – сказав Григорій Петрович.